Хто зустрічався з Оскар Уайльд?

О́скар Фі́нґал О'Фла́герті Вілс Вайлд (Oscar Fingal O'Flahertie Wills Wilde; 16 жовтня 1854, Дублін, Ірландія, Велика Британія — 30 листопада 1900, Париж, Французька республіка) — ірландський англомовний поет, драматург, прозаїк, есеїст.

У 1880-х роках пробував писати в різних формах, а на початку 1890-х років став одним з найпопулярніших драматургів. Найбільше його пам'ятають за епіграмами і п'єсами, романом «Портрет Доріана Грея», а також обставинами його ув'язнення і ранньої смерті.

Народився в сім'ї успішних англо-ірландських інтелектуалів лікаря-офтальмолога Вільяма Вайлда і письменниці Джейн Франциско Елджі (англ. Jane Francesca Elgee). Ще в дитинстві вільно оволодів французькою і німецькою мовами. Здобув класичну освіту: естетичні погляди формувались у Триніті-коледжі (Дублін) та оксфордському коледжі святої Магдалени. Проте Оскар Вайлд йшов своїм шляхом, керуючись власною тезою: «Те, що дійсно треба знати, не розтлумачить ніхто». Став відомим завдяки участі в зароджуваній філософії естетизму, яку очолювали двоє його наставників, Волтер Пейтер і Джон Раскін. Після закінчення університету переїхав до Лондона, увійшовши до модних культурних і громадських кіл.

Як представник естетизму пробував свої сили в різній літературній діяльності. 1881 року вийшла перша друкована збірка його віршів «Поезії». Виступав з лекціями в США і Канаді про нове «англійське відродження в мистецтві», а потім повернувся до Лондона, де з 1882 до 1888 року, щоб здобути кошти на утримання сім'ї, займався здебільшого журналістською діяльністю: редагував дамський журнал «Жіночий світ» (англ. Woman's World), часопис «Драматичне рев'ю» (англ. Drama Review). 1888 року вийшла друкована збірка казок «Щасливий принц та інші казки».

Знаний своєю гострою дотепністю, яскравими вбраннями і блискучим вмінням вести розмову, Вайлд став однією з найвідоміших особистостей свого часу. На рубежі 1890-х років розвивав свої ідеї про вищість мистецтва в серії діалогів і есе.

1891 року відзначився друкованою збіркою «Злочин лорда Артура Севайла та інші оповідання», критичними есе «Занепад брехні», «Критик як митець», «Душа людини за соціалізму» та єдиним романом «Портрет Доріана Грея» — найуславленішим його твором, який після публікації приніс досить неслави: скандал, процес, суд і дворічне ув'язнення за «моральні збочення».

Хист точно зображувати естетичні деталі і поєднувати їх з важливими соціальними темами спонукав Вайлда звернутися до драматичних творів. Написав п'єсу «Саломея» (1891) французькою мовою в Париж і, але йому не дали дозволу на постановку п'єси в Англії через цілковиту заборону на зображення біблійних сюжетів на англійській сцені. Не знітившись, підготував чотири суспільні комедії на початку 1890-х років, що зробило його одним з найуспішніших драматургів пізньо-вікторіанського Лондона. Успіх і визнання принесли автору його п'єси «Віяло леді Віндермір» (1892), «Жінка, не варта уваги» (1893), «Саломея», «Ідеальний чоловік» (1895). І все ж найкращою вважається п'єса «Як важливо бути серйозним» (1895).

На піку слави і успіху, коли в Лондоні ще ставили «Як важливо бути серйозним» (1895), Вайлд подав у суд на Маркіза Квінсберрі за нібито наклеп. Маркіз був батьком Вайлдового коханця, лорда Альфреда Дуґласа. Відкриті в судовому процесі подробиці змусили Вайлда відмовитися від позову і призвели до його власного арешту і суду через «особливо непристойну поведінку» з чоловіками. Після двох судових процесів його визнали винним і засудили до двох років примусових робіт, максимального покарання, тому з 1895 до 1897 року він провів у в'язниці. Упродовж свого останнього року у в'язниці написав «De Profundis» (опублікований посмертно 1905 року), довгий лист, у якому обговорює свій духовний шлях під час судових процесів, що утворив темний контрапункт до його попередньої філософії насолоди. Після звільнення відразу поїхав до Франції, щоб вже ніколи не повертатися до Ірландії та Великої Британії. Там написав свою останню працю, поему «Балада Редінзької в'язниці» (1898), присвячену жорстким умовам життя у в'язниці.

Останні роки добровільного вигнання з батьківщини провів у Франції, де після виходу з тюрми оселився під несправжнім ім'ям, зазнавши там матеріальної скрути, а ще більш — духовної. Жив у Парижі, де й помер від менінгіту в 46-річному віці. Похований на цвинтарі Пер-Лашез.

Robert Baldwin Ross (25 May 1869 – 5 October 1918) was a British journalist, art critic and art dealer, best known for his relationship with Oscar Wilde, to whom he was a devoted friend, lover and literary executor. A grandson of the Canadian reform leader Robert Baldwin, and son of John Ross and Augusta Elizabeth Baldwin, Ross was a pivotal figure on the London literary and artistic scene from the mid-1890s to his early death, and mentored several literary figures, including Siegfried Sassoon. His open homosexuality, in a period when male homosexual acts were illegal, brought him many hardships.

Lord Alfred Bruce Douglas (22 October 1870 – 20 March 1945), also known as Bosie Douglas, was an English poet and journalist, and a lover of Oscar Wilde. At the University of Oxford, he edited an undergraduate journal, The Spirit Lamp, that carried a homoerotic subtext, and met Wilde, starting a close but stormy relationship. Douglas's father, John Douglas, 9th Marquess of Queensberry, abhorred it and set out to humiliate Wilde, publicly accusing him of homosexuality. Wilde sued him for criminal libel, but Queensberry produced witnesses who attested to the truth of his claim, and Wilde was later imprisoned. On his release, he briefly lived with Douglas, but they had separated by the time Wilde died in 1900. Douglas married the bisexual poet, Olive Custance, in 1902 and had a son, Raymond.

After converting to Catholicism in 1911, he repudiated homosexuality, and in a Catholic magazine, Plain English, expressed openly antisemitic views. He was jailed for libelling Winston Churchill over claims of World War I misconduct. Douglas wrote several books of verse, some in a homoerotic Uranian genre. The phrase "The love that dare not speak its name" appears in one (Two Loves), published in 1894 which is often misattributed to Wilde.